Лише за минулий рік до правоохоронних органів Узбекистану надійшло 39343 звернення про випадки тиску та насильства щодо жінок та дівчат. Ця кількість у 2,5 раза перевищує статистику 2020 року. Серед них 34 330 (87%), скоєно в сім’ї. Всім жертвам було оформлено охоронні ордери. З них 378 ордерів видано неповнолітнім, 9861 ордер дівчатам віком 18-30 років, 29104 – жінкам старше 30.
Чоловіки, партнери, свекрухи, брати… Ті, хто має допомагати та підтримувати, виступають у ролі провокаторів та ґвалтівників. Але замість осуду та покарання, подібні ситуації в Узбекистані досі розглядаються як норма для соціуму. Де з покоління в покоління так було й нічого, «вижили», а вираз «б’є – значить любить» має дослівний характер. То невже насильство має бути частиною життя чи це можна і потрібно припинити?
«Кількість звернень з боку жінок ми фіксуємо дуже високе» – розповідає Оксана Руснак, рівний консультант, кейс-менеджер та РЕАктор, ГО «ІШОНЧ ВА ХАЄТ», Узбекистан. «І більшість клієнток – ВІЛ-позитивні. Саме їхній статус, точніше його розкриття, і виступає своєрідним тригером для того, щоб на жінку підняли руку. Однак це лише одна з бід. Після того, що трапилося, жертва боїться йти до правоохоронних органів, адже вона має цілу низку страхів: розголос – оскільки обов’язково треба буде назвати причину, чому її побили; недовіра до поліції та медперсоналу; самостигму. Тут прийнято чути: «Навіщо ти виносиш сміття з хати? Мабуть, сама напросилася». Victim-building найвищого рівня. І якщо жінка до нас звернулася, вона вже великий герой, оскільки змогла подолати у собі всі ці бар’єри. Отже, ми зможемо їй допомогти.»
Нігіна (ім’я змінено – прим.REAct) проживала в Янгихаєтському районі Ташкента. Познайомившись із хлопцем, вони почали жити у цивільному шлюбі. Якоїсь миті дівчині потрібно було пройти обстеження, під час якого виявили ВІЛ. Її проконсультували у медичному центрі та прописали терапію, але партнерові вона не наважилася відразу сказати про свій статус і що стала на лікування. Через деякий час до них додому прийшла медсестра. Не заставши Нігіну вдома, вона зайшла ще раз, але, на жаль, її знову не було. За цим було ще кілька відвідувань і під час одного з них, вона розкрила статус пацієнтки махаллінському комітету (в Узбекистані форма громади, об’єднаної на невеликій території – прим.REAct), а вони повідомили партнера дівчини. Після цього почалися постійні побої, а далі ґвалтівник почав розповсюджувати відомості про її статус третім особам.
Нігіна дізналася про роботу РЕАкторів та вирішила звернутися за допомогою. Завдяки їм та залученню юриста, було складено та подано заяви до правоохоронних органів та до клініки, співробітниця якої розкрила статус дівчини. Гвалтівника покарали, а медсестру головлікар зняв із роботи.
Ця історія з гарним кінцем, але скільки ще залишається жінок в Узбекистані, хто боїться розповісти про себе та стати на захист своїх прав?
«Вірю, що ситуація може бути змінена» – каже Оксана Руснак. «Але для цього має бути виконано кілька моментів. Насамперед жінці потрібен стимул не мовчати і не боятися відстоювати свою позицію – їм може виступити довіра до правоохоронних органів, їхня зацікавленість у вирішенні подібних випадків. По-друге, можна припинити сцени насильства, якщо жінка знатиме, що вона має притулок, де їй забезпечено захист та юридичну підтримку. РЕАкт в Узбекистані запроваджується з грудня 2020 року нашою організацією «ІШОНЧ ВА ХАЄТ» та 13 спеціально навчених РЕАкторів готові надати всебічну підтримку. Давайте пам’ятати – насильство не вирок!».
